«Придністровська Молдавська Республіка». Про її існування більшість українців згадали (а дехто почув вперше) зовсім нещодавно, після повномасштабного російського військового вторгнення. І більшість сприйняли як своєрідну «порохову бочку», яка так і загрожує в потрібний (чи непотрібний момент) здетонувати, пошкодивши при цьому мир та спокій в Одеській та Вінницькій областях.
Нещодавні «теракти», які сталися на території Придністров’я, посилили впевненість пересічних українців у тому, що росія «натисла на кнопку» і процес детонації запущено. Але все далеко не так просто, як здавалося б на перший погляд… Постійний автор «Думської» Ярослава Вітко – про ситуацію у невизнаній республіці та можливі загрози з її боку для України.
Фото puerrtto.livejournal.com
Щоб до кінця розібратися у темі Придністров’я, крім поверхневої тези «керується з росії», потрібно копнути трохи глибше і зрозуміти багато процесів, які роками відбувалися та відбуваються у ПМР. Що це за держава, які процеси в ній відбуваються та наскільки налаштовані її громадяни вступати у війну з Україною? Давайте розбиратися.
ІСТОРИЧНИЙ ЕКСКУРС – БЕЗ НЬОГО НІЯК
Незалежність «Придністровської Молдавської Республіки» було оголошено 25 серпня 1991 року, після чого виник збройний конфлікт між молдовськими військами та фактично сепаратистами, яких підтримували війська РФ.
Справа в тому, що на початку 1990-х років серед політичної еліти Молдови були досить поширені прорумунські настрої з ідеєю об’єднання Румунії та Молдови в єдину державу. Натомість в придністровському регіоні, який етнічно здебільшого складається з українців та росіян (молдавани в меншості), такі ідеї підтримки не отримали. У 1992 році придністровський політикум бачив економічний інтерес у співпраці з Україною та рф. Як наслідок, конфлікт, ідеологічно посилений ще й етнічно-мовним протистоянням (якщо коротко: полеміка щодо питання існування окремого від румунського молдавського етносу та мови) призвів до доволі серйозних воєнних дій.
На користь ПМР зіграла наявність на її території потужної та гарно оснащеної як на той час 14-ї російської армії. Закінчилося все, як відомо, перемогою сепаратистів та утворенням транскордонної квазідержави, фактично керованої із Москви. Російська федерація офіційно суверенітету ПМР не визнає, проте неофіційно всіляко підтримує. Знайомий сценарій, еге ж?
«Придністровська Молдавська Республіка» — це своєрідний острівець законсервованого Радянського Союзу у центрі Європи. Всі 30 років там велася активна «ностальгійна» пропаганда, а у 2006 році проведений референдум показав бажання 97,2% виборців приєднатися до росії.
До речі, у ПМР три офіційні мови – російська, молдавська (її кириличний варіант) та українська. Деякий час навіть доволі активно мусолилася тема про ймовірне приєднання невизнаної республіки до України. Перший і «найдовший» (займав пост 20 років, чотири терміни поспіль) президент ПМР Ігор Смірнов у своїх останніх на посаді інтерв’ю висловлював припущення й надії, що республіка приєднається до України. Власне, за своє правління саме він зробив українську однією з офіційних мов, відкривав українські школи, створив кафедру української мови у місцевому університеті та ставив чимало пам’ятників українським діячам, у тому числі й Івану Мазепі.
Геополітичні розклади стосовно ПМР зазнали змін у 2014 році, після Революції Гідності в Україні. У березні 14-го верховна рада невизнаної республіки звернулася до держдуми росії з проханням розробити закон, який би дозволив прийняти їх до складу рф, а в 2016-му зі сторони ПМР розпочалася підготовка до входження в росію. У 2017 році тодішній проросійський президент Молдови Ігор Додон зробив сенсаційну заяву про те, що ПМР може стати частиною України, що можна було вважати сигналом зі сторони рф про обмін території Придністров’я на Крим.
Таким чином, як можете зрозуміти з вищенаведеної інформації, у вигляді «Придністровської Молдавської Республіки» Україна та Молдова має своєрідну скалку в боці, яка ніби й особливих прикрощів не завдає, але час від часу дається в знаки. Ну а росія, звісно ж, 30 років мала своєрідний важель впливу на ці дві держави за допомогою своєї квазідержави.
Так і було донедавна, фактично до 24 лютого цього року, допоки після перших, неочікуваних для росії (а може, й для всього світу) серйозних перемог України геополітичні акценти не почали зміщуватися. 15 березня цього року Парламентська Асамблея Ради Європи приймає фінальну версію документа «Наслідки агресії росії проти України», в якому, у п’ятому пункті, фактично називає ПМР «територією Молдови, окупованою росією». А далі починається найцікавіше – новий виток геополітичних процесів…
ЕКОНОМІКА: КОНТРАБАНДА, РОСІЙСЬКИЙ ГАЗ І… МАЙНІНГОВІ ФЕРМИ
Для того, щоб мати уявлення про роль будь-якої держави у світовій політиці, необхідно розуміти її економічний контекст. Це правило стосується і «Придністровської Молдавської Республіки» – яким чином і за чий рахунок існує вже понад 30 років ніким не визнана держава?
Я не ставлю собі за мету повністю розкрити глибоку тему економіки цілої держави (нехай і невизнаної), проте на основні акценти зверну увагу. У російськомовній версії Вікіпедії є величезна стаття, присвячена економіці ПМР. Там є ціла таблиця бюджетоутворюючих підприємств та найбільших платників податків, де на першому місці і в переважній більшості інших позицій серед компаній-засновників зазначений холдинг «Шериф».
Загалом, якщо вірити відкритим джерелам, холдинг «Шериф» забезпечує більше 60% сукупного бюджету ПМР. При цьому бюджет компанії удвічі, а то й втричі більший за бюджет самої невизнаної республіки.
Республіка «Шериф». Так деякі журналісти та активісти називають ПМР. Холдингу тут належить буквально все: мережа супермаркетів, оптових магазинів, мінімаркетів; торгівля оптова, торгівля роздрібна, торгівля продуктами харчування та господарчими, автомобілями та пально-мастильними матеріалами; нафтобази та АЗС. Він монополіст у сфері мобільного, фіксованого зв’язку та інтернету (до речі, одеський «Інтертелеком» це теж дітище «Шерифа»); телебачення та ЗМІ… А ще Тираспольський вино-коньячний завод, хлібокомбінат, комбінат крохмалепродуктів, підприємство з вирощування осетрових риб та ікри, величезне текстильне підприємство. У «Шерифа» є навіть спортивний комплекс та однойменна футбольна команда, яка минулого року пробилася в груповий етап Ліги чемпіонів УЄФА.
Засновником, власником і президентом цієї всієї імперії є Віктор Гушан. Свою діяльність він почав у 1993 році за домовленістю із тодішнім президентом республіки Ігорем Смірновим, який передав майбутньому олігарху державні продуктові магазини. Магазини швидко переобладналися в супермаркети, які отримали назву «Шериф».
Віктор Гушан
Для більшості українців ПМР асоціюється із контрабандою. І саме Віктора Гушана можна назвати королем «контрабасу» — велика кількість ЗМІ повідомляють, що джерелом статку «Шерифу» є незаконна торгівля сигаретами, алкоголем и продуктами харчування, які в основному надходять із одеського порту. Таким чином, контрабанда фактично є одним із наріжних каменів економіки ПМР, як би дивно чи смішно це не звучало. А що сталося із каналами постачання з початку повномасштабної війни, ми можемо лише здогадуватися.
Віктора Гушана цілком заслужено називають одним із бенефеціарів «Придністровської Молдавської Республіки». Крім того, громадянин Росії та ПМР Гушан має й… громадянство України і чимало нерухомості в Одеській області (у Ізмаїльському районі, точніше у Вилківській ОТГ, та в Совіньйоні) і на Київщині, а також бізнес тут. Ціле розслідування про активи Віктора Гушана в Україні зробили «Схеми» Радіо Свободи. Подейкують, що після 24 лютого «Шериф» виїхав із ПМР і зараз знаходиться десь у своїх володіннях на півдні нашої області.
Іншим наріжним каменем економіки невизнаної республіки є російський газ. Так, старі добрі російські енергоносії, які довгий час були «гачком» для всієї Європи. Придністров’я виживає завдяки російському газу, який у «Газпрому» купує Молдова. А ПМР, споживаючи це паливо, роками за нього не платить. Зараз борг вже перевищив 6 мільярдів доларів, але Росія вимагає гроші в молдован, не маючи жодних претензій до ПМР. Цікаве те, що працюють на цьому газі, зокрема, й підприємства з холдингу «Шериф».
Придністровський політолог Микола Кузьмін пояснює нам: «Мешканці Придністров’я платять за газ, але за межі республіки гроші не йдуть, наскільки я розумію, і осідають на так званий спеціальний газовий рахунок, який кредитує місцевий уряд та покриває дефіцит бюджету, що в середньому становить приблизно 40% щороку (сама вартість газу йде як борг «Молдовагазу»). Крім цього, здебільшого на газі працює Молдавська ДРЕС — одна з найбільших електростанцій Східної Європи, яка забезпечує відносно дешевою електроенергією як Придністров’я, так і Молдову. Підсумком цього є низька вартість комунальних послуг для придністровців, яка відв’язана від ринку, і надходження валюти від продажу електроенергії, що використовується при зовнішній торгівлі.
Тому саме газ має ключове значення. При цьому «Газпром» може припинити постачання газу з 1 травня, тому що на той час Молдова не встигла провести аудит історичної заборгованості, як було зазначено раніше. Запит на продовження поставок направили, але «Газпром» довго не реагував. 29 квітня з’явилася інформація, що як мінімум у травні російський газ до Молдови ще надходитиме, а значить і до Придністров’я».
У 2018 році в ПМР узаконили майнінг криптовалюти. Для криптоферм використовуються потужності Молдавської ДРЕС, а для розвитку майнінгу президент невизнаної республіки Вадим Красносельський планував залучати російських інвесторів. Власне, саме ці майнінгові ферми потрапили у скандал із фінансуванням терористів ОРДЛО.
Окрім фактично безкоштовного газу, росія підтримує ПМР і фінансово. До 2017 року республіка регулярно отримувала близько 100 млн доларів гуманітарної допомоги на рік, за останні роки сума скоротилася до 40 млн. Два попередні президенти республіки – Ігор Смирнов та Євгеній Шевчук – потрапляли в епіцентр скандалів, пов’язаних із розкраданням гуманітарної допомоги, з чого напрошуються висновки, що російські гроші були своєрідним «потоком» фінансування різноманітних відкатів для російської та придністровської політичної еліти. Загалом – нічого нового…
Таким чином увесь час Придністров’я було певною сірою зоною з тіньовою економікою і різноманітними фінансовими схемами, своєрідною «офшорною зоною», майданчиком для заробляння та відмивання грошей. Саме з цієї точки зору й варто розглядати невизнану республіку в контексті російсько-української війни.
ПОЛІТИКУМ ПМР
Важливим перед аналізом політичної ситуації в Придністров’ї було розглянути її економіку. Бізнес — це тінь політики, а у ПМР ці поняття є практично тотожними. Перший президент республіки – Ігор Смирнов – звільнив холдинг «Шериф» від сплати податків та митного збору, за що, зрозуміло, отримував певні дивіденди. Після гучного скандалу, пов’язаного із розкраданням сином президента російської гуманітарної допомоги, Смирнов осів десь на Одещині.
Ігор Смирнов
Другий президент ПМР – Євген Шевчук – за період свого правління багато критикував монополію «Шерифа», звинувачуючи його власника у серії замовних вбивств. Після відставки Шевчук покинув ПМР, повідомивши про замах на нього, який нібито організував Гушан.
З третім президентом «Шериф» отримав монополію не лише в економіці, але й у політиці. Вадим Красносельський, в минулому начальник служби безпеки холдингу «ИнтерДнестрКом» (дочірня компанія холдингу «Шериф»), став третім президентом невизнаної республіки, і разом з ним прийшов небачений досі авторитаризм. З ПМР зникли які ніякі відносно незалежні ЗМІ, нова влада активно розпочала боротьбу із опозицією. Як наслідок – і без того практично пасивне населення майже втратило пасіонаріїв та лідерів суспільної думки із протилежними до провладних переконаннями.
Вадим Красносельський
Звісно ж, за винятком кількох осіб, переслідування яких стає прикладом для більшості громадян республіки сидіти тихо.
Внаслідок виборів до верховної ради ПМР у 2020 році до парламенту не пройшов жоден кандидат, який бодай якось би не був пов’язаний із «Шерифом», що фактично зосередило всю владу в невизнаній республіці у руках однієї людини – Віктора Гушана. За його сприяння політичний режим в ПМР зберігається абсолютно прокремлівський, крім того – Гушан є одним із ключових гравців політики Молдови.
Водночас неправильним є вважати, що політична верхівка ПМР є абсолютними маріонетками в руках Кремля, адже політичні домовленості — політичними домовленостями, але бізнес є бізнес. Після перших тижнів повномасштабної війни росії проти України стало зрозумілим, що сухопутний коридор до Придністров’я зробити вдасться не скоро (хоча ні, буду відвертою — ніколи). Відповідно, президент Вадим Красносельський опинився у положенні вужа на сковорідці: з одного боку, певні зобов’язання перед рф, а з іншого – твереза реальність, в якій нерухомість в Одесі (Красносельський має український паспорт), син в Україні та чітке розуміння, що «браття» спасати Придністров’я не дійдуть, а за виконання примх Кремля відповідати доведеться лише йому.
Тому влада ПМР ледь не щодня сипала заяви про нейтралітет республіки у цій війни та бажання миру. Із риторики Красносельського миттєво зникла теза про бажання приєднуватися до росії, і все було б нічого, якби не присутність на території Придністров’я російського військового контингенту…
ВІЙСЬКОВІ «ПОТУГИ» ПМР
Про збройні сили Придністров’я я вже писала матеріал, проте з огляду на нові події вважаю за потрібне розставити певні акценти. За останній тиждень про війська ПМР не писав лише лінивий, максимально страшно описуючи російський військовий контингент та його можливості.
Отже, на території невизнаної республіки присутні два підрозділи російських (та військ. Перший — це миротворчі сили ПМР, близько 400 осіб із регулярною ротацією, які знаходяться на лінії розмежування. Другий — це Оперативна група російських військ у Придністров’ї, так звана ОГРВ, чисельністю близько 1300 осіб. Саме про неї найбільше розповідали наші ЗМІ.
Проте варто розуміти, що востаннє ротація військових з росії до ОГРВ відбувалася у 2014 році. Сьогодні близько 85% особового складу ОГРВ становлять місцеві мешканці із російськими паспортами, які подалися на контракт в російську армію від безвиході та за російською зарплатнею. ОГРВ практично небоєздатна, особовий склад заточений виключно під охорону складів боєприпасів у селищі Колбасне, яке, до речі, востаннє поповнювалося озброєнням років 75 тому.
Як розповідає придністровський опозиціонер та громадський активіст Геннадій Чорба, завдяки довготривалій російській пропаганді, яка роками велася у ПМР, місцеві мешканці миротворчі сили та ОГРВ практично ототожнюють, мало розуміючи між ними різницю. До миротворчих військ ставлення скоріше позитивне, адже, на переконання місцевих, саме завдяки ним майже 30 років тому було зупинені бойові дії та досягнено миру.
«Миротворець — це сакральне для придністровської громадської дискусії слово. Воно є антиподом «війни», що трапилася у 1992, та синонімом слова «мир». Тому ставлення до російських військових у Придністров’ї є здебільшого позитивним, — вважає Микола Кузьмін. — Загалом, місцеве населення до російських військ ставиться кардинально по-різному: з одного боку зберігається традиція до певної сакральності миротворців, а з іншого — до придністровців приходить розуміння, що Україна, як і Молдова, довго не терпітиме присутність російського контингенту в самому центрі Європи, що викликає побоювання збройного конфлікту».
Що стосується регулярної армії, то відсотків 70 її особового складу становлять строковики. Рівень їх підготовки Генштаб ВС України днями охарактеризував як небоєздатний. Одним словом, танків із Придністров’я не буде – їх там просто нема.
ЩО СЬОГОДНІ?
Як я зазначила на початку статті, після 24 лютого геополітичні акценти почали зміщуватися. Зачепили ці процеси й «Придністровську Молдавську Республіку», до того ж, добряче так зачепили. Перше питання, яке хвилювало більшість у контексті сусідства з ПМР — як місцеві мешканці відреагували на повномасштабну російсько-українську війну.
«На мій погляд трохи більше половини населення або однозначно підтримує, або швидше підтримує «спецоперацію» росії, – зазначає Микола Кузьмін. – Ця підтримка обумовлена радше традиційним проросійським вектором Придністров’я та високим ступенем інтегрованості в російське інформаційне поле. Половину, що залишилася, я б поділив приблизно навпіл: ті, хто не розуміє, що відбувається і ті, хто не підтримує дії Росії (виступаючи за мир або на підтримку України)».
Своїми думками стосовно цього ж питання зі мною поділився і Геннадій Чорба:
«У Придністров’ї працюють основні п`ять каналів, з яких два російські, два придністровські та один молдовський. Російська пропаганда, яка роками цілеспрямовано ведеться, залишає свій слід у значної частини населення. Тому думки розділилися кардинально протилежно. Але за більше як два місяці після масштабного вторгнення до людей вже дійшла правдива інформація, яка посіяла сумніви. У багатьох перелом свідомості стався після потоплення крейсера «Москва».
Звісно ж, війна суттєво вплинула й на економіку невизнаної республіки. По-перше, через зупинку роботи одеського порту та посилення охорони кордону за роки звичні канали контрабанди перекрилися. Сьогодні Молдова повністю контролює увесь імпорт та експорт товарів з ПМР, товар обкладений подвійними податками, що робить його неконкурентноздатним. Таким чином імпортозаміщення зводиться на нуль, відповідно бюджету наповнюватися нема з чого.
По-друге, російський газ. Днями Майя Санду нарешті зробила заяву про те, що Молдова не настільки потужно залежна від російських енергоносіїв і їхня держава приєдналася до санкцій проти росії. Таким чином два наріжних камені придністровської економіки тріснули просто на наших очах…
Геннадій Чорба переконаний, що тепер бюджету ПМР вистачить приблизно на місяць. Крім того, опозиціонер зазначає, що люди втомилися від 30 років невизначеності:
«Раніше у придністровців рівень життя та соціальні гарантії були вищими, ніж у Молдові. Але все змінилося. Плата за комунальні послуги мінімізована, але з огляду на рівень зарплат та пенсій у порівнянні з Молдовою, ПМР у глибокій ямі.
Багато проблем й від невизнаності – документи про освіту, будь-які офіційні документи необхідно підтверджувати у Молдові. Втома у людей сильна – 30 років життя у гетто накладають свій відбиток. Окрім того, люди мають побоювання, що Україна довго терпіти не буде «людину з пістолетом» у себе за спиною. Придністровці налаштовані на реінтеграцію».
Підсумовуючи, з упевненістю можна сказати, що за останні два місяці геополітичний центр вирішення питання по ПМР перемістився із москви у Кишинів та Київ. Події зараз розвиваються дуже стрімко, що буде далі, покаже лише час, але однозначно на нас чекають дуже цікаві геополітичні процеси та зміни.
ЗАМІСТЬ ПОСТСКРИПТУМУ: «ТЕРАКТИ» У ПМР
На початку цього тижня вперше за 30 років у ПМР пролунали вибухи. Можу лише припускати, але, на мою думку, за ними тягнуться криві довгі руки москви. Адже нашим сусідам (ох і не пощастило нам із такими сусідами) притаманні подібні сценарії: провокація з метою втягнення у бойові дії. Мовляв, ви нас обстріляли – тримайте відсіч. Ну тільки в Кремлі могли додуматися посеред білого дня в центрі міста приміщення, обвішане камерами зі всіх сторін, обстріляти із чисто російського РПГ-27. І як наслідок, — о диво! – диверсантів так і не знайшли.
Президент Красносельський майже добу не коментував події і у висновку так і не спромігся звинуватити Україну, сором’язливо лиш додавши, що зловмисники зникли у невідомому напрямку за нашим кордоном, закликавши владу допомогти у розслідуванні.
Коментуючи ці події, Геннадій Чорба зазначає:
«У Придністров’ї в органах державної влади присутні дві сили, які діаметрально протилежні війні, розв’язаної росією проти України. Перша сила, яка чітко та однозначно перебуває під контролем ФСБ росії. Яскравим її представником є міністр іноземних справ Ігнатьєв. Ця частина влади ПМР все ще намагається якимось чином зіграти на користь росії, але з урахуванням сьогоднішніх реалій розуміє, що шанси на прихід у Придністров’я російських військ мінімальні. Саме від імені цієї когорти звучать заяви з радикальними звинуваченнями на адресу України та Молдови.
Друга, більш поміркована, яскраво представлена Красносельським, президентом ПМР. Це ті, хто розуміє, що ставка на росію не зіграла і що сьогодні, виходячи з реалій, потрібно орієнтуватися на Захід і вийти з цієї ситуації з мінімальними втратами. Підтвердженням моїх слів є рішення ради безпеки за фактом подій з обстрілом будівлі МДБ, вибуху в Парканах і підриву вишок у Маяку. Рішення ні про що і, зважаючи на все, спрямоване у вигляді реверансу в бік Москви.
Росії вигідні такі провокації. Вона розраховувала на армію ПМР як додаткове гарматне м’ясо і плюс непотоплюваний авіаносець у вигляді ПМР. А отже, потрібно втягнути ПМР та її армію для відволікання частини сил та засобів ЗС України з театру воєнних дій у бік ПМР, навіть не дивлячись на те, що таке рішення — це фактичне знищення людей».
Від себе додам, що те, що працює у плані пропаганди у росії й ОРДЛО, не дуже працює у ПМР. Дається у взнаки транскордонне розташування республіки – 403 км кордону, для деяких придністровців доволі умовного, адже майже у кожного за ним сестри, брати, тітки, свати, куми… Україна ніколи не була й не сприймалася придністровцями як ворог, і навряд чи це колись зміниться.
Автор – Ярослава Вітко
СМЕРТЬ РОССИЙСКИМ ОККУПАНТАМ!
