Російсько-українська війна оновила дуже багато базових уявлень сучасного світу — наприклад, про систему міжнародної безпеки та міжнародного права, про глобалізацію та глобалізм, про логіку світового історичного процесу та кінець дивного періоду, названого 30 з лишком років тому «кінцем історії».
Але головне — події, що відбуваються, оновили наші і не тільки наші уявлення про Добро і Зло, пише політолог Андрій Окара у своєму блозі на «Обозревателе».
Точніше вони з новою силою показали, що є Добро, є Зло, і де саме проходить між ними кордон. Тоді як культура, естетика та ідеологія постмодерну останні десятиліття нам усім доводила, що все щодо і за приколом, що жодних абсолютних полюсів сенсу не існує, що весь світ — якщо не театр, то велике телешоу та комп’ютерна гра, і що замість добра — сьогодні прагматизм — у якому власні інтереси замішані на коктейлі із суміші добра та зла.
Проте відновлення уявлень про Добро і Зло — зовсім не означає перемогу першого над другим. Більше того, воно навіть не визначає – хто є Добро, а хто – Зло: на будь-якій війні майже всі воюючі вважають противника Злом – навіть якщо він просто обороняє межі своєї держави, а себе – Добром – навіть якщо ти вбиваєш людей у газових камерах, скидаєш атомні бомби на мирні міста, застосовуєш хімічну зброю, розстрілюєш полонених у потилицю, насилуєш дітей та відбираєш пральні машини. Мовляв, це все — «туман війни» та «ексцес виконавця», головне — що ми несемо цим невдячним Світле Майбутнє чи очищаємо їх від «нацизму»!
І ще один актуальний висновок доводиться зробити: коріння того, що відбувається, — саме у тривалій нерозрізненості Добра та Зла. І мова зовсім не про Україну і навіть не про Росію, а про Захід загалом, особливо про країни Європейського Союзу та про певні кола в США (насамперед у Демократичній партії).
Саме толерантність Заходу до Зла дозволила проводити політику «business as usual»: твій контрагент може бути маніяком та вбивцею, вампіром та педофілом, але головне – це бізнес! Ділові стосунки і гроші не повинні пахнути — їх треба очистити і від етичних «примхів», і від моральних сентиментів, і від політики, і від геополітики, і всього іншого.
Після 24 лютого тільки лінивий не дорікає європейським політикам останніх двох десятиліть у тому, що вони добровільно заковтнули «гачок» залежності від російських енергоносіїв — мовляв, і «Північний потік-1», і «Північний потік-2», і «Турецький потік» були побудовані зовсім не для постачання російського газу до Європи за більш вигідними маршрутами, а для політичної розправи з Україною, щоб це можна було зробити безболісно і відносно непомітно для Європи та європейських споживачів.
Проте процес «купівлі лояльності» Європи Кремль розпочав зовсім не у 2014 році і навіть не на початку 2000-х, коли було оголошено, що «газ — це нова російська зброя». Ідею «прив’язати» Західну (капіталістичну) Європу до Радянського Союзу — для ослаблення європейсько-американського союзу — вигадали ще за часів Хрущова та Аденауера. Потім були угода 1970 року «газ — труби» та доктрина «газ замість танків» двох послів СРСР у ФРН Валентина Фаліна та Юлія Квіцинського. Ну і, нарешті, газопровід «Уренгой — Помари — Ужгород», що запрацював у 1984 році, прив’язав Західну Європу до СРСР, а потім і до Росії, здавалося, назавжди. Дивно, але в пізньому СРСР навіть керування радянським контейнерним флотом походило з німецького Гамбурга. І саме через таємні торгові шляхи у ФРН Радянський Союз обходив заборону імпорту американської обчислювальної техніки нового покоління.
І, в принципі, розрахунок Кремля був цілком ефективним: країни ЄС дедалі більше занурювалися в економічну та логістичну залежність від російського нафтогазу, яка поступово перетворювалася на залежність політичну. При цьому німецькі політики (та сама Ангела Меркель) пояснюють таку співпрацю прямо протилежним чином — мовляв, ми, Німеччина та Європа загалом зовсім не збиралися потрапляти на путінський нафтогазовий гачок! Навпаки, ми самі хотіли обплутати Росію тисячами найважливіших економічних зв’язків, щоб остудити кремлівський мілітаризм і запобігти військовій ескалації в Європі.
Німецький бізнес солодко потирав руки, підраховуючи майбутні золоті гори, у Кремлі будували плани «демілітаризації-денацифікації» України, а також відновлення — після того, як українська газова труба перестане бути запобіжником про велику війну в Європі.
А спостерігачі з цікавістю спостерігали, як у колективній душі Європи інтереси борються з цінностями — майже як у Шекспіра: «бути чи не бути». І ось коли, здавалося, інтереси остаточно перемогли, коли всім — і Сполученим Штатам, і ошуканій Україні, і обурюваній Польщі та Литві повідомили, що «Північному потоку-2» таки бути, сталося те, що радикально змінило світову історію та дозволило Європі прийняти колективне рішення, що страхує її від «заходу» і «самообнулення».
Лише 24 лютого, а особливо коли почалися обстріли Харкова, Маріуполя, Чернігова, Охтирки та інших великих і середніх українських міст російськими ракетами, коли відкрилися кошмари Бучі, Бородянки, Гостомеля, у глобальній європейській душі стався перелом: Європа стала на бік цінностей — мабуть , розуміючи, що зрада України і зневажання цінностей у недалекій перспективі позбавить її саму — починаючи з власних інтересів.
Свого часу Черчілль іронізував з приводу поведінки відомою Мюнхенською змовою 1938 року — мовляв, Європа вибирала між війною та ганьбою, і, обравши ганьбу, в результаті отримала і те, й інше. Здається, нинішні «гойдалки» європейського ставлення до України дуже нагадують ті обставини.
Отже, ЄС погодив 6-й пакет санкцій — Глава ЄС Урсула фон дер Ляйєн заявила, що цей крок «ефективно скоротить близько 90% імпорту нафти з Росії до ЄС до кінця року». Хоча кожен день цієї війни приносить Росії близько 1 млрд доларів за енергоносії. Так, за різними експертними підрахунками, російська економіка за перші 100 днів війни отримала близько 93 млрд. євро.
Розрахунок Кремля був успішним і в 1970-1980-х, і пізніше. І навіть у 2014 році — і персональні санкції проти російських елітаріїв, і секторальні санкції проти російської економіки були покусуючими — загалом неприємними, але не критичними. (Критичними вони були хіба що у сфері високих технологій.) Але переповнення судини Зла змусило прокинутися і схаменутися навіть нескінченно сонні європейські еліти.
Кремль і Газпром тепер розповідають російському суспільству, що замість Європи Росія тепер матиме нових друзів і ділових партнерів — насамперед, Китай та Індію. Однак поки що це лише надії та мрії. Вони мають свій порядок денний, вони прагнуть не до порятунку російської нафто-газової галузі, а до виживання своїх власних країн. Поки що така перспектива дуже вигідна для Китаю, але чи може вона бути довгостроковою — велике питання.
Тепер на підході 7-й пакет санкцій, хоча, звісно, Кремль теж провів тотальну мобілізацію — не контрактників для відправлення на «СВО», а своїх прихованих «друзів», «агентів» та «путін-ферштейнерів». В результаті, в громадську думку з середини травня закинуто найважливішу тезу Кремля, озвучену найвпливовішими американськими та європейськими політиками та інтелектуалами — Генрі Кіссенджером (1923 р.н.), Юнгером Хабермасом (1929 р.н.), Едвардом Люттва. р.), Ноамом Хомські (1928 р.н.), Девідом Ігнатіусом (1959 р.н.) та десятками інших: мовляв, не треба заганяти Путіна в кут! Потрібно дати йому можливість зберегти обличчя! Війну спровокувало розширення НАТО на схід! Ми не можемо уявити світ, у якому Росія програла, а Україна — не виграла! і т.п. Інакше кажучи, Європу та навіть Америку намагаються спокусити на нову «спокусу» — вирішити нерозв’язні протиріччя між Росією та Заходом за рахунок України, схиливши Київ до підписання умовного «Мінська-3». Захід розколовся на «партію перемир’я» (Франція, Німеччина, Італія, Австрія, Угорщина) та «партію перемоги» (Великобританія, Польща, Литва, Латвія, Естонія, частково США). Втім, загроза з боку Росії теж не виглядає дрібницею: днями спікер Держдуми В’ячеслав Володін пригрозив, що у разі передачі Україні ядерної зброї не стане не лише України та Польщі, а й усієї Європи.
Загалом, виявилося куди складніше, ніж думалося перші тижні після 24 лютого: війна не тільки показала, що Добро і Зло в принципі існують. Вона змусила кожного з великих гравців — міжнародні союзи держав, держави, політичні партії, політиків і навіть простих громадян країн робити цей складний вибір між Добром та Злом постійно — щодня, щогодини, щохвилини. І це, схоже, найбільша зміна, яка сталася у світі за останні 110 днів.
