Одного літнього дня о 8:40 ранку з волонтерського пункту в Одесі виїхали два автомобілі, один з яких був під зав‘язку забитий взуттям, аптечками, продовольством та іншими необхідними речами для військових. Власне, і сам автомобіль переганяли, щоб передати українським захисникам.
Саме так почалась чергова поїздка волонтерки Катерини Старцевої, у яку вона запросила кореспондента 048.ua, туди, де українських волонтерів завжди чекають і зустрічають з щирими посмішками. Це була поїздка до наших захисників на Донеччину. Але по дорозі у нас було ще кілька точок в Миколаєві, на які потрібно було заїхати.
Дорога до Миколаєва
Дорога до Миколаєва видалась на диво легкою, незважаючи навіть на те, що перед кожним обгоном попутних вантажівок і мікроавтобусів доводилося постійно підказувати водію, чи немає попереду зустрічки. Справа в тому, що Ford, який ми гнали захисникам, був куплений в Англії, де лівосторонній рух, а відтак машина праворульна, і здійснювати обгін на дорозі із зустрічним транспортом без штурмана можна фактично тільки в сліпу.
Добре, що після одного з великих блокпостів у нас було зелене світло на проїзд по закритій ділянці дороги, завдяки чому вдалося швидко, без обгонів об‘їхати тягнучку. На під‘їзді до міста ми зупинились, щоб одягли броніки.
Дорога від волонтерського центру в Одесі до першої точки загалом зайняла близько двох години часу. Ще близько 40 хвилин ми витратили в Миколаєві на дорогу до другої точки. Коли їздили вулицями міста, бачили «освабаждьойнниє руZZкім міром» будинки: десь був посічений дах, десь відбитий кут, а десь зруйновані окремі стіни. Очевидно, що ми бачили не всю картину, і в місті можна знайти ще жахливіші наслідки війни.
На початку другої половини дня ми все ж виїхали з обласного центру і вирушили в далеку поїздку. Потрібно було подолати ще понад 500 кілометрів.
Дорога на Донеччину
Дорога в напрямку Донецької області була довгою і виснажливою. Але потрібно було дістатися до місця призначення якомога швидше. За вікном пролітали українські села та міста. В деяких населених пунктах було видно наслідки війни, схожі на ті, що ми бачили в Миколаєві: потрощені цивільні об’єкти після прильоту ракет, а місцями поранений мінометними снарядами бетон. Проте непохитний український народ і прапори на воротах, будинках та стовпах нагадували, яка наша нація волелюбна. В голові крутились слова українського гімну, який ще й періодично можна було почути по радіо, що грало в машині.
За межами населених пунктів відкривались неймовірні пейзажі: поля, вітряки, сонячні батареї. Дуже цікава картина: позитивна антропогенна діяльність, яка покликана зменшити шкідливий вплив людини на оточуюче середовище і перші кроки до відмови від корисних копалин, якими наш сусід шантажує значну частину цивілізованого світу, а виручені від продажу сировини гроші витрачає на безглузді війни і пропаганду. Важко уявити, скільки коштів, які могли б принести в цей світ добро і врятувати мільйони життів, було витрачено на те, щоб нищити одну з найпрацьовитіших та миролюбних спокійних націй через те, що її представники звикли дихати свободою.
В цей же момент в голові крутились думки: чому наші сусіди такі заздрісні, злі і кровожерливі. Чому народ країни, в якій безмежні ресурси для розвитку, обрав варіант жити в злиднях і молитися на царя, який цей же народ ні в що не ставить, розповідаючи про примарне «вєлічіє» і «скрєпи» вустами ручних пропагандистів.
Хоча чому дивуватися з росіян, у яких один з приводів для гордості — це перемога у Другій Світовій війні, яку вони приписали собі, забувши про внесок Великої Британії та інших країн Європи. Забувши яку ціну заплатила Україна. Забувши про допомогу від американців, яких вони зараз так ненавидять. Вони пишаються РСЗВ «Катюша», які червона армія використовували під час другої світової, і намагаються не згадувати, що значна частина установок була на шасі Studebaker US6 (вантажівки американського виробництва). Чому дивуватися, що народ країни, в якій президент ставить державу на один рівень зі злочинцями, радо підтримує злочинні дії по відношенню до незалежної України.
«У нас країна величезних можливостей не лише для злочинців, а й для держави (перекладено з російської)», — в. в. путін на засіданні президентської Ради безпеки 30.11.1999.
Від сумбурних думок, які починались з побачених у полі сонячних панелей і перетікали у роздуми про те, чому у східних сусідів в головах панує спотворена реальність, де чорне вони називають білим — відволікла зупинка.
Взагалі, поки їхали на Донеччину, ми кілька разів зупинились, щоб заправитись, підкріпитися і розім‘яти ноги. На одній із заправок випили кави і з‘їли по бургеру. Іноді складалось таке враження, що ми в мирний час влаштували подорож. В реальність повертав бронік і каска, які, дякувати Богу, не знадобились більше після Миколаєва і просто лежали поруч. Також до реальності повертали проїжджаючі повз військові вантажівки і колись цивільні автомобілі з Європи, які були перефарбовані в десятки відтінків зеленого. На зустріч їхали такі ж автомобілі, тільки вони були без вікон і схожі на друшляки. Наскрізні рани в металі зробила війна зі своїми кулями, вибухами і осколками.
Не давали забути про війну і десятки блокпостів на нашому шляху. На кожному з них ми були учасниками короткого діалогу:
— Добрий день! Куди їдете? Що везете?
— Добрий. Ми волонтери. На Донбас гуманітарку веземо.
— Зрозумів/ла. Покажіть документи.
— А тут ще й преса? Акредитація є?
— Так, ось.
— Гарної дороги. Бережіть себе.
Донеччина
Так ми і проїхали фактично три області, після чого нарешті заїхали на територію Донеччини. Через кілька хвилин нам салютувало Українське ППО, збивши ракету з правого боку від нас, а з лівого боку над землею здіймався клуб диму. В цей момент не було страшно, але здавалось, що ось-ось і я на собі відчую війну, яку весь світ бачить щодня в екранах своїх смартфонів. Відчувалась напруженість, а ліва рука постійно знаходилась біля дверної ручки, щоб у випадку обстрілу і зупинки оперативно покинути салон автомобілю і скотитися на узбіччя. В голові крутилися усі ймовірні ситуації і алгоритми дій у них. Страху і досі не було. А потім автомобіль закипів і ми зробили зупинку посеред поля.
Багато часу на незаплановану зупинку у нас не було, тому друга машина поїхала вперед за охолоджуючою рідиною або хоча б дистильованою водою і швидко повернулась назад. За цей час двигун трохи охолонув, і ми долили воду в радіатор, після чого продовжили неспішно поїздку, спостерігаючи за температурою двигуна, яка почала падати. Все було добре.
Проїхавши ще кілька десятків кілометрів, зникла і внутрішня напруга. Я почав більше дивитися по сторонам, щоб розгледіти наслідки восьми років бомбардувань, про які так завзято розповідають російські пропагандисти. Все, що вдалося побачити, це кілька занедбаних комплексів якихось підприємств, зруйновний пожежею ресторан і доволі симпатичне місто з гарним парком, де є водойма і спортивний майданчик та майже немає людей. Місто здавалось мертвим через малу кількість місцевого населення на вулицях. Навіть в багатоповерхових будинках важко було знайти поглядом вікно, в якому горіло б світло. Це місто ми проїхали наскрізь за лічені хвилини і поїхали в напрямку населеного пункту, на під’їзді до якого, як кажуть в народі: «Запахло совком». Мені в очі одразу кинулись типові для пострадянських військових містечок побілені бордюри і забори «ПО-2» (плити огорожі).
Ми зупинились в цьому містечку чи селищі, яке залишилось на перший погляд в радянському союзі з тією різницею, що тут були сучасні магазини, щонайменше один кіоск з шаурмою і одяг на людях не був однаковим та безбарвним. А зупинились ми тому, що тут нас мав зустріти військовий, щоб провести до місця призначення. Поки ми його чекали, ловили на собі багато поглядів місцевих жителів. Вже пізніше нам розповіли наші захисники, що в цьому населеному пункті вистачає людей з проросійськими поглядами. Місцеві готові посміхатися всім, хто у формі, а потім без докорів сумління зможуть встромити ножа у спину. Добре, що після зустрічі з нашим провідником ми трохи від’їхали від цього місця. Хоча я впевнений, що і проукраїнського населення тут не менше. Принаймні було до приходу «братського народу».
Оскільки вже темнота замістила денне світло і почалась комендантська година, нам потрібно було заночувати на Донеччині. Хлопці нас смачно нагодували, після чого ми відправились відпочивати.
Я постелив спальник і ліг на нього прямо зверху, а у вухах лунав дзвін. Тиша зводила з розуму. І тут почала працювати наша артилерія. Небо почали підсвічувати спалахи, а тишу розігнали звуки виходів. І тут прийшло розуміння, що не так далеко від нас Донецьк, який вже понад вісім років контролюють терористи під заступництвом росії. Перед самісіньким сном крутились думки, коли ж Донеччина та інші тимчасово окуповані українські території будуть звільнень. Увесь цей час на відстані 10-15 кілометрів, судячи по звуку, наша артилерія продовжувала працювати. І від цього було так спокійно, як не завжди буває в Одесі. Так мене і знайшов сон.
Прокинувся я о шостій і почув, що ще чи вже працює артилерія, тому вирішив ще трохи пірнути у сон. Коли прокинувся вдруге, вирішив вийти до хлопців. Вони запропонували каву, після якої ми швиденько розвантажили машину. Потрібно було бачити, як блищали у захисників очі, коли вони побачили тактичне взуття та інші необхідні їм речі. За лічені хвилини було відібрано все, що залишається у них, а інше вирішили завезти на передок хлопцям: медицину, польові душі і тому подібне. А далі всі оточили машину і роздивлялися її, вирішуючи, як краще модернізувати для ефективнішого виконання бойових завдань.
Тим часом ми готувались до від’їзду. Завантажили в автомобіль спальні мішки, броніки, каски і рюкзаки. Потиснувши руки хлопцям, ми сіли в другу машину і вирушили додому.
Дорога додому
Дорога назад була легкою і водночас важчою, оскільки з’явилось якесь відчуття переживання за хлопців, від яких ми щойно виїхали. Хоча не минуло й доби, як ми з ними познайомились — було таке відчуття, що їдемо ми від старих добрих друзів. Напевно, доброзичливість та щирість хлопців вплинула на таке ставлення до них.
А ще на шляху додому було більше сил, щоб розгледіти терикони, хоч і здалеку. Я вперше в житті бачив на власні очі ці рукотворні гори. А також я помітив, що на Донеччині дуже багато соняшників. Я знаю, що історично в цій частині України багато вирощували олійної культури. Але приємніше було думати, що то окупанти послухалися жінку з міста Генічеськ Херсонської області, яка радила військовим рф в кишені сирого соняшникового насіння набрати, щоб, коли їх ліквідують, хоч толк був з їхньої гибелі.
Також на зворотному шляху сталася цікава ситуація на межі Донецької та Дніпропетровської областей, коли ми зупинилися біля жінки, яка продавала варену кукурудзу. Поки ми насолоджувалися смаколиком і спостерігали за українським літаком, до нас підійшли люди і дали патріотичне печиво власного виробництво. На їх обличчях не сходила посмішка. Це були щирі українці і хороші люди.
В цілому село, в якому ми зробили зупинку, було неймовірно гарним та затишним. Тут навіть одразу дві сім’ї лелек вирішили оселитися, звивши гнізда на стовпах. Це яскравий показник того, що українці — мирний, щирий і вільний народ.
Слава українським воїнам!
Слава волонтерам!
Слава українському народу!
Слава Україні!
