Читать на русском
Фото зі сторінки Катерини Калитко у Facebook
Днями в Одесі відбувся літературний вечір — презентація нової збірки віршів «Люди з дієсловами» письменниці Катерини Калитко. Літературному вечору передувала прес-конференція, яка пройшла в Книгарні-Кав’ярні, де кореспондент 048.ua поспілкувався з поетесою. Катерина розказала трохи про збірку, творчість під час війни, яким був її перший день, коли почалось повномасштабне вторгнення і як сприйматиметься українська література після перемоги над росією та, відповідно, завершення Третіх визвольних змагань.
– Розкажіть для наших читачів про що збірка?
– Про поетичні збірки зазвичай важко казати тематично, але з цією збіркою ситуація якраз відрвзняється кардинально. Бо ця збірка про війну і любов, ніжність і довіру. Ті речі, цінність яких ми переосмислили зараз абсолютно по новому. Ті речі, які зараз ми перепрожили. І зрештою, для мене, в моєму особистому світі, в моєму альбіоні цінностей вони становлять дуже велике значення. Тому ці штуки я намагалась переосмислити і проговорити в той спосіб нової чутливості, який пропонує нам новий час.
– У збірки дуже цікава назва. Як вона з’явилася?
– Назва з’явилася, як у багатьох моїх поетичних кижок, якось одразу, коли я зрозуміла, в якій інтонації я хочу говорити, про що ці тексти загалом будуть тематично. У березні минулого року ми мали розмову в будинку «Слово» у Харкові з Сергієм Жаданом. Розмова була навколо моєї попередньої збірки «Орден мовчальниць» і ми якось перейшли на характерні особливості української поезії про те, що в ній багато прикметників, в ній багато іменників ось цих от пишних переліків, а дієслів зазвичай дещо менше. І це дивна ситуація, тому що зазвичай ці всі іменники, які ми перелічуємо, вони ніби мали якось діяти взаємодіяти. Я пам’ятаю дуже чітко, як Сергій резюмував цю розмову словами «хочеться дієслів». І я з ним абстолютно погодилася, тому що це те, чого мені завжди бракувало не лише в літературі, а й з рештою в нашій суспільній взаємодії. Відповідно тоді ж почав складатися той рукопис. Це була весна 2021 року. Тексти від весни 2021 включно з весною 2022, коли ми вже мали повномасштабне вторгнення — це той корпус текстів, який я маю тут (показує на книжку) і він присвячений тому, як в різний спосіб діють люди і явища, які вони продукують.
– До повномасштабного вторгнення рукопис був зданий у видавництво. Пізніше переформатований і доповнений. Чим доповняли?
– Власне, воєнними текстами, бо рукопис був зданий у видавництво у січні цього року, якраз перед повномасштабним вторгненням. Безумовно, там була присутня війна, тому що в режимі війни ми живемо вже вісім з гаком років. Крім того, я якось мислила війну в Європі тією категорією, про яку я думаю, якій я емпатую через балканські війни, через ще низку конфліктів. Тобто війну як антропологічне явище я так чи інакше осмислювала в текстах і раніше. Але, звісно, письмо не могло не змінитися, навіть не залежно від мене після того, що почалося у лютому. Доповнила я рукопис текстами власне після 24, чи точніше буде сказати, з березня 2022 року, коли зрозуміла, що письмо до мене повертається, що це теж один з моїх способів триматися за реальність, фіксувати своє місце, фіксувати свої кордони в середині кордонів країни. Я знову змогла писати, і коли Святослав Померанцев, мій видавець, повернувся з ідеєю видання цієї книжки, я запропонувала йому трохи переробити рукопис, забрала деякі попередні тексти, які, як мені здалося на той момент, втратили релевантність, актуальність і гостроту. Натомість додала воєнних текстів – це як безпосередньо переживання людиної війни в своїй країні, так і діалог з родинною пам’яттю, з тими поколіннями, які вже так чи інакше мали велику війну в своєму досвіді і чий досвід резонує з нашим сьогоденням.
– Війна — це взагалі дуже важка ситуація для країни, для суспільства. Це важка тема для журналістів, яким об’єктивно важко працювати під час війни, якщо вона проходить в твоїй країні. І відповідно, це важко для творчості. Як вам вдається передавати війну в поезії?
– Це надзвичайно важко писати. По-перше, ти не передаєш війну в поезії навмисно. Ти не ставиш собі завдання, що ти ось зараз сядеш і напишеш вірш про війну чи про той, або про інший аспект. Але деякі переживання є настільки гострими і настільки стержневими, і настільки впливають на твою особистість і на твоє подальше формування, настільки глибоко залягають травмою, що так чи інакше на них відгукуєшся текстово. Тому я просто намагаюся, як і раніше з рештою, бути максимально щирою в своїх текстах, чесною і відвертою у визнанні своїх переживань та характеру своїх переживань. Інше питання в тому, що ця гострота тепер зовсім інша: те, що здавалося раніше критичної важливості переживанням, зараз відійшло на другий план, і зараз зовсім інший больовий поріг. Тому тексти, очевидно, інші. Тексти іншої емоційної температури, і я дуже їх ціную за це. Мені не хочеться зараз тримати дистанцію. Якщо пишеться. Якщо цей голос із мене хоче щось промовити, я даю йому свободу, бо для мене це потім буде капсулою часу. Це буде для мене таким «скріншотом», як я часто кажу, для того, щоби зафіксувати цей час і себе в ньому, щоб повернутися потім, коли буде потрібна автореконструкція на цьому етапі.
– Війна. Вона була очікувана. Повномасштабна війна, тому що фактично у нас війна 9 рік йде. Вона була очікуваною, але вона прийшла раптово. Яким був для вас перший день війни?
– Я дуже довго насправді очікувала великої повномасштабної російсько-української війни. Не в тому сенсі, що я її прикликала, але я знала, що вона буде. Бо якось наша війна за незалежність від росії мені здавалося, просто відкладена у часі. Я розуміла, що ця імперія, цей кривавий монстр нас так просто не відпустить. І те, що нам дали 30 років умовно спокійно будувати свою державність — це відбувалося з прицілом на те, що нас зі своєї орбіти (ред. росія) так чи інакше не відпустять. І щойно стало зрозуміло, що Україна безповорото іде з російської і пострадянської орбіти, що вона видирається настільки вперед, що ніхто з пострадянського простору її не наздожене — до нас прийшла повномасштабна війна. Я була до неї внутрішньо готовою, але, звичайно, момент, коли все починається — це завжди несподіванка. Я дуже часто згадую ранок 24 лютого, вірніше навіть ніч з 23 на 24. Якийсь такий вже зовсім весняний, не зимовий дощ, під яким ми вийшли прогулятися з моїм другом — вінницьким поетом Богданом Фісенко. Ми очікували наступного дня 24 лютого у нас в місті у Вінниці групу «Жадан і собаки» з концертом. Готувались їх зустрічати. Ми поговорили про те, яким буде наше інтерв’ю, яке ми хочемо у них взяти з приводу 15-річчя гурту. Потім вночі мене розбудив дзвінок від мого друга боснійського письменника Озрена Кебо, книжку якого «Сараєво для початківців» я перекладала. Власне, ще до того, як у нас пішли масово новини про обстріли українських міст, він подзвонив і сказав мені: «У вас почалося. А ми, Боснія і Герцоговина — наступні». Бо там так само намагаються розхита цю ситуацію. І от від того моменту я сіла читати новини. Це була десь приблизно третя ночі. Я обдзвонила всіх своїх друзів у прифронтових містах. Звісно, концерт «Жадан і собаки» скасували. Вони одразу ж поїхали у Харків з півдороги. Я дуже перймалася тим, щоб вони доїхали безпечно, бо тоді, коли всі тікали зі сходу, вони летіли на Харків, що би почати його захищати. Я дуже чітко пам’ятаю в деталях до хвилини 24 лютого. Власне, навіть не так подієво, як з концетрованим переживанням. А далі просто включилася волонтерська робота, в якій я зрештою, з 2014 року. Просто зараз змінались інтенсивність. Змінився рівень запиту. І от так от воно 7-ий місяць вже і триває.
– Скажіть, у вас вже в перший день з’явились якісь ідеї щодо актуалізації поезії, актуалізації збірки, яку ви планували випустити напередодні, чи це все прийшло якось згодом?
– Ні, звичайно, в перші дні і навіть тижні й думок про літературу не було. Єдині думки про літературу, які тоді відвідували — це були думки про те, що зараз це не потрібно, що це все втратило сенс, а всі наші літераторські попередні компетенції і всі наші культурнитські напрацювання — все впало, все розвалилося одномоменто, і було зрозуміло, що всі ми просто, як я говорю в одному з текстів з цієї книжки, «тромбоцити в крові країни, які кинулися до відкритої рани для того, щоб її оперативно зарубцювати». Тому я зовсім про це(ред. літературу) не думала. Більше того, я думала, що не зможу писати. Мені заблокувало навіть нормальне побутове мовлення. Я могла написати близьким, спитати їх, чи все вних гаразд. Я могла прокомунікувати якісь робочі волонтерські речі, але от якоїсь плавної і тривалої розмови мені не вдавалося. Дуже повільно, з усвідомленням того, що це забіг надовго, до мене повернулася спочатку побутова мова і потім письмо. Це була десь середина березня, коли я знову почала писати. Але тоді я теж не думала навмисно про якусь актуалізацію поезії. Я говорила про те, що мені видавалось важливим зафіксувати про те, що мені боліло, що мене якось хитало, несло, підносило. Вже за кілька місяців, очевидно, прийшло розуміння того, що змінилося все: змінилося мовлення, змінився напрямок потоку української літератури. Дуже цікавого жити всередені цього нового часу і нового руху.
– Українці сьогодні сподіваються, що ця війна стане крапкою і розірве цикл війн постійних України за свободу і незалежність від в першу чергу росії. Ну і відповідно, коли ця крапка буде поставлена, це буде новий ковток, напевно, для творчості і в якійсь мірі, напевно, це дозволить переформатувати свідомість людей і ковтнути ту ж саму поезію, яка у нас є. Чудова поезія і в принципі література українська, яка чомусь завжди відходила на другий план. Так от, як ви вважаєте, наскільки це буде важливим і наскільки це буде швидко відбуватися після ось цієї крапки?
– Тут ще питання, коли ця крапка буде поставлена. Я, на жаль, не належу до таких «ура-оптимістів». Я думаю, що ця історія з нами на кілька років, як мінімум. І після того нам доведеться поговорити про глибину нашої травми і про здатність говорити. Зараз просто в прямому ефірі в повітрі перед нами формується нова мова. Це дуже важливо. Нова мова самоопису, нова інтонація української літератури і відповідно, нові підходи до її переосмислення. Наскільки швидко це буде відбуватися, я не беруся прогнозувати, бо це геополітичні процеси. Це дуже невдячна справа. Все дуже непередбачувано, все дуже швидко змінюється. А от що це буде страшенно важливо – це безперечно, бо я дуже часто повторюю те, що у нас зараз Треті визвольні змагання після столітньої давності Перших визвольних змагань і після боротьби УПА за незалежність України. Нарешті ми зараз маємо цю відновлену незалежність. Відновлену в 1991 році, яку відстоюємо великою кров’ю зараз. І у нас немає іншого виходу, ніж виграти Треті визвольні змагання, бо якщо ми їх програємо, нас не залишать ні на рівні ідеї, ні на рівні українського екзилу (вигнання) та і не хочеться бути черговим поколінням укарїнських письменників в екзилі, бо скільки можна з рештою. У нас є прекрасна держава, в якій багато роботи, тому зараз ідеться про те, що максимально ціною життів, ціною доль, ціною здорової психіки, ціною літературної кар’єри з рештою ми втримаємо свою країну. Ми втримаємо її однозначно і ми переможемо. Література після того буде дуже іншою: сміливою, новою. Мені дуже подобається формулювання, що у нас вже було розстріляне відродження репресоване, а тепер ми маємо відродження, яке стріляє. І це дуже важливо.
- «Я ховалася в дивані»: історія українки про життя в окупації, — ФОТО, ВІДЕО
- «Зараз зовсім інша війна»: волонтерка з Одеси розповіла, чим українці можуть допомогти фронту, — ВІДЕО
