Кореспондент «Думської» Сергій Дібров вже рік намагається отримати від МОЗ інформацію про долю грошей з державного бюджету, які витратили на закупівлю вакцин проти COVID-19. Наразі це питання знаходиться на розгляді апеляційного суду.
Місяць тому журналіст звернувся до своїх читачів про підтримку. Наслідком цього звернення стало створення «простого товариства» людей, які своїми діями підтвердили особисту зацікавленість в результатах розгляду цієї справи. Це вже дозволило профінансувати судові витрати, а в подальшому може відчутно вплинути на перебіг подій в суді.
ЯК МІЙ ПЕРСОНАЛЬНИЙ ПОЗОВ ПЕРЕТВОРИВСЯ НА «КОЛЕКТИВНИЙ»
Так сталося, що минулого року я стикнувся з порушенням моїх прав з боку рідного Міністерства охорони здоров’я. Постійні читачі «Думської» пам’ятають нашу публікацію «Справа на дев’ять мільярдів: цілком таємна вакцинальна історія», де йшлося про можливі зловживань при закупівлі індійської та інших вакцин проти COVID-19 за бюджетний кошт. Тоді, щоб з’ясувати всі обставини, я надіслав до Міністерства охорони здоров’я інформаційний запит, яким просив надати копії договорів поставки вакцин та звітів про їх виконання.
За законодавством, інформація про використання бюджетних коштів, які не належать до державної таємниці, є відкритою і не може бути віднесена до конфіденційної. Не може бути засекреченою інформація про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту; про аварії, катастрофи, небезпечні природні явища та інші надзвичайні події, що сталися або можуть статися і загрожують безпеці громадян; про стан здоров’я населення, його життєвий рівень, включаючи харчування.
Проте міністерство офіційно повідомило, що «на вимогу виробників вакцини» будь-яка інформація щодо таких договорів визнана «суворо конфіденційною» та не підлягає розголошенню.
В листопаді минулого року я звернувся до адміністративного суду. Тривав карантин, потім почалося вторгнення — розгляд справи тривав довго. Лише у жовтні я отримав рішення суду з відмовою, яке вирішив оскаржити.
Проте під час складання апеляційної скарги виникло питання: чи не стала ця судова тяганина моєю особистою примхою? Після тих подій пройшло майже два роки. Багато що змінилося. Нарешті, триває повномасштабна війна. Можливо, вже «не на часі», і навіть згадувати про це недоречно?
В пошуках відповіді я звернувся до своїх підписників в соціальних мережах. На пропозицію друзів створив окрему «банку» і запропонував всім, хто підтримує мої вимоги, засвідчити це символічним грошовим переказом — який я спрямую на сплату судового збору.
Читач, який погоджувався з пропозицією і переходив на сторінку для оплати, бачив короткий текст: «Перерахувавши 19 грн у цю банку, ви підтримуєте позовну вимогу: оприлюднити договори на закупівлю вакцин проти COVID-19 та звіти про використання бюджетних коштів за ними, як це передбачено законодавством».
Те, що сталося потім, щиро здивувало автора. Сума судового збору (1362 грн) була зібрана протягом 30 хвилин, і після цього наповнення банки продовжилося. 220 донорів перерахували саме по 19 грн, інші внески були більшими. Всього у зборі взяли участь 352 людини.
А це означає, що 352 особи виявили свою зацікавленість у справі, яка зараз знаходиться на етапі апеляційного оскарження, підтримали позовні вимоги, підтвердили наявність інтересу до її вирішення на мою користь.
Всі ці люди фактично долучилися до моєї справи, в тому числі своїми грошима. Тобто — з’ясування подробиць витрат бюджету на ковідні вакцини — це не примха, а дійсно важливе питання для суспільства, яке турбує багатьох людей!
На момент закриття збору на рахунку було рівно 19 000 гривень. Це дозволило сплатити не лише судовий збір, але й профінансувати інші судові витрати і долучити до справи адвоката. Одночасно виникло нестримне бажання встановити, в які саме правові стосунки я вступив з усіма ціми людьми, які права, обов’язки та можливості отримав і, головне — як це все вплинуло на мою справу.
ЗВОРОТНА СТОРОНА БАНКИ
В першу чергу варто зауважити: 352 людини в першу чергу визначили свою особисту зацікавленість у вирішенні позову на мою користь. Вони розуміють: я вимагаю ці договори не для особистого вжитку, а для публікації. Тобто це не моя особиста справа: оприлюднення інформації про бюджетні закупівлі, яку приховує міністерство, потрібне їм також, і вони є зацікавленими особами.
Прискипливі правники скажуть: «Дібров оскаржує відмову, яке йому надало міністерство у відповідь на його запит. Інші люди, які долучилися до збору, запитів не надсилали, письмових відмов не отримували. Тобто — жодних порушень їх прав немає, тому це не їх справа».
Суто процесуально — так, вони праві. Проте насправді права тих 352 людей теж були порушені. Це відбулося не тоді, коли МОЗ відмовило мені у запиті, а раніше — коли інформацію про закупівлі вакцин проти COVID-19 визнали «конфіденційною». Саме через це міністерство не оприлюднило договори на майданчику Prozorro, як цього вимагає закон, саме тому зараз відмовляє в наданні цієї інформації за запитами.
Немає сумніву, що це порушення стосується прав не лише громадянина Діброва, але й усієї української громади. Задоволення мого позову дозволить усунути це порушення та захистити право усіх.
Тому ті 352 людини теж мають інтерес у цій справі, і різниця між нами лише в формі. Я заявив про наявність власного інтересу до цієї інформації, надіславши запит до міністерства і позов до суду, а всі інші — надіславши гроші до банки на підтримку цього позову. Відтепер у нас є спільна мета: отримати цю інформацію (яка насправді є відкритою, відповідно до закону).
А коли люди спільно діють та об’єднують свої ресурси для досягнення певної законної мети — це в Цивільному кодексі має назву «спільна діяльність». В цьому випадку ця спільна діяльність здійснюється у формі «простого товариства», тобто — на підставі договору і без створення окремої юридичної особи.
Можливо, факт наявності такого договору і взагалі «спільної діяльності» є неочевидним. Проте юридичний аналіз, за який я щиро вдячний адвокату пану Дмитру Бузанову, свідчить: так, ініціатор та учасники збору дійсно домовилися про спільну діяльність з єдиною метою, і їх домовленість дійсно є «простим товариством» в термінах цивільного законодавства. За бажання, цей аналіз можна прочитати наприкінці цієї статті.
Але якщо абстрагуватися від цієї конкретної справи, варто звернути увагу на важливому моменті. Механізм «простого товариства» може бути цікавим інструментом для захисту спільних прав людей і громади, наприклад — права на безпечне довкілля, права на користування культурною спадщиною і, звісно, права на інформацію.
КРАУДФАНДИНГ ТА ПРАВА «ТРЕТЬОГО ПОКОЛІННЯ»
Протягом еволюції прав людини склався умовний поділ їх на «покоління». Цей поділ певною мірою відповідає відомій в психології «піраміді потреб», ознайомитися з ним можна, наприклад, на сайті Ради Європи.
Наразі проблема полягає в тому, що права першого і другого поколінь (такі як право на життя, право на труд, право на соціальний захист) належать конкретній людині, тобто цілком персоналізовані. Це дозволяє ефективно захищати їх наявними правовими інструментами.
До «третього покоління» відносять, зокрема, право на безпечне довкілля, на мирне життя, на інформацію, на користування культурною спадщиною або, наприклад, право народу на самовизначення. Такі права називають «солідарними»: вони зазвичай належать спільнотам. Тому їх досить важко відокремити та персоналізувати — і, як результат, захищати.
Типовий приклад: місцева влада ухвалює рішення про знесення історичної пам’ятки. Це рішення вочевидь може спричинити порушення права певної особи або групи осіб на користування культурною спадщиною. Проте довести порушення цього права і, відповідно, ефективно його захистити дуже складно — особливо, якщо опонентом є міська рада, яка за законом є розпорядником комунального майна.
Через це дехто з експертів заперечує саму ідею існування солідарних прав саме як «прав людини»: вони за природою є «колективними», тобто належать громаді або навіть цілому народові. Проте незалежно від того, чи є ці права «правами людини», чи ні, вони закріплені в міжнародних угодах, тобто об’єктивно існують і потребують захисту. І тут саме механізм простого товариства може стати в нагоді.
Що стосується доступу до інформації, з яким ми маємо справу, питання «колективності» набуває особливого значення. Наприклад, свого часу я через суд вимагав оприлюднення висновків судово-медичних експертиз по кримінальній справі, яку відкрили після подій 2 травня 2014 в Одесі. Ця інформація належить до таємниці слідства, тобто є таємною. В таких випадках закон зобов’язує встановлювати наявність «суспільного інтересу» до цієї інформації та порівняти його з потенціальною шкодою у разі її оприлюднення.
У справі щодо оприлюднення висновків СМЕ наявність суспільного інтересу була визнана судом загальновідомою. Але як доводити це і інших випадках? Це ж питання суто суб’єктивне: один вважає, що інтерес існує, інший — що ні. Окрім призначення декількох експертиз, інших варіантів взагалі не вбачається.
«КОЛЕКТИВНИЙ ПОЗОВ», АБО КОЛИ ВІДКРИВАТИ БАНКУ
Можливості подання для судів позовів в інтересах необмеженого кола, або взагалі осіб, які процесуально не уповноважили на це представника, законодавством дуже обмежені. Наразі це можливо лише у разі подання позову від об’єднання громадян, і лише якщо це прямо передбачено відповідним законом.
Звісно, за законом будь-хто завжди може звернутися до суду. Якщо інтереси людей збігаються, вони можуть особисто брати участь у відповідній справі. Але це жодним чином не скасовує можливості застосування інших шляхів. Жодний закон не забороняє людям створити товариство зацікавлених осіб, які будуть спільно фінансувати судові та інші супутні витрати, а також здійснювати інші заходи для захисту своїх спільних інтересів.
В американському (і не лише) праві є досить цікавий, хоча й досить суперечливий механізм «колективного позову». Таки позови використовують для захисту прав споживачів — наприклад, покупців небезпечної продукції, або пацієнтів, які отримали неякісне лікування, або для захисту екологічних прав. На перший погляд можна сказати, що це дещо схоже. Але — лише на перший: спільне тут хіба що «колективність» того інтересу, на захист якого він був поданий.
Проте захист інтересів спільноти шляхом створення простого товариства має певні позитивні властивості американських «колективних позовів». В першу чергу, це можливість об’єднати ресурси багатьох позивачів для отримання більш ефективного та потужного юридичного захисту. По-друге, це можливість створити стимули для звернення до суду у випадках, коли ціна позову (або «ціна питання» в загальному випадку) є мізерною для того, щоб був сенс звертатися до суду.
Тут варто звернути увагу на певну особливість прав «третього покоління». Переважно вони мають суто немайновий характер, і задоволення вимог одного позивача зазвичай вирішує проблему усіх.
За законом, при зверненні до суду треба сплатити судовий збір. При майнових вимогах це відсоток від суми позову. Якщо позивачів багато, кожний сплатить збір відповідно до заявленої суми відшкодування. Але у разі позову немайнового характеру все складніше: кожен з позивачів повинен сплатити фіксовану суму — близько тисячі гривень. А це означає: якби усі ті 353 людини, які зацікавлені у моєму позові, звернулися до суду, вони б мали сплатити сумарно приблизно 350 000 гривень!
Але якщо інтереси всієї спільноти представляє один позивач, сума судового збору буде відповідно меншою. Така ситуація цілком відповідає нематеріальній суті предмета позову: від поширення інформації серед товариства чи оприлюднення її для загалу її зміст та кількість не зменшується. Ресурси, що звільняються в такому випадку, можуть бути спрямовані на посилення спільної позиції: на призначення експертиз, на виклик додаткових свідків, на залучення більшої кількості юристів.
Взагалі, для нас стало вже звичним збирання підписів у підтримку певних ідей або пропозицій. Зазвичай ці підписи не мають юридичного сенсу, а правдивість підписів постійно ставлять під сумнів. Тому такі підписи можна використати хіба що як інформаційний привід.
Але якщо ця підтрмка будет підкріплена навіть символічним грошовим переказом, нехай по 10 грн — це буде зовсім інша ситуація. По-перше, це стане неспростовним доказом підтримки, тому що особу підписанта підтверджує банківська ідентифікація. По-друге, в такому випадку десять тисяч підписів матеріалізуються у сто тисяч гривень, які ініціатори зможуть витратити на досягнення цієї мети. І що дуже важливо — це фінансування буде децентралізованим, тобто незалежним від бажання окремого спонсора або можливостей невеличкої ініціативної групи.
Тому, коли мова йде про порушення прав на інформацію (незаконне приховування), або права на безпечне довкілля (наприклад, знищення зелених насаджень загального користування), або права на користування культурною спадщиною (наприклад, знищення історичної пам’ятки) — механізм фінансування простим товариством дійсно може допомогти перетворити суспільне незадоволення у цілком зрозумілу колективну волю, яка підтримана спільними фінансами.
Що стосується моєї (а точніше — тепер вже нашої) справи, я в будь-якому разі продовжу змагатися в судах за те, щоб отримати цю інформацію і оприлюднити її для загалу. Справа 420/23769/21, яка наразі знаходиться в П’ятому апеляційному адміністративному суді в Одесі, триватиме до перемоги. Відтепер, коли за нею стоїть вже 353 зацікавлені людини, іншого варіанту вже немає.
Автор — Сергій Дібров
КОМЕНТАР ЮРИСТА
Розв’язання питання щодо сутності правовідносин між ініціатором збору коштів (журналістом Сергієм Дібровим) та тими, хто відгукнувся на його заклик і перерахував 19 грн (або більше) в підтримку його вимог, є важливим. Саме вона визначає обов’язки та відповідальність ініціатора збору, обсяг його звітування, статус та належність зібраних грошей, питання оподаткування.
Ситуація, коли людина звертається до загалу з пропозицією зробити якісь дії на викладених умовах, а інші відгукуються і виконують те, що було запропоновано — юридично є укладанням договору шляхом приєднання.
В цьому випадку такий договір був укладений через акцептування оферти (що викладена у оголошенні) шляхом здійснення певної дії (ч. 2 ст. 642 ЦКУ). Укладення здійснювалося шляхом обміну повідомленнями через телекомунікаційні мережі (ч. 2 ст. 639 ЦКУ), в тому числі банкові, які за потреби дозволять однозначно ідентифікувати сторони.
Виникає розумне питання: що це за договір за своєю природою, які права та обов’язки мають його сторони?
Зі змісту оферти вбачається, що ініціатор пропонує здійснювати спільні дії для отримання доступу до інформації про використання бюджетних коштів та її оприлюднення. Він повідомив про намір продовжити розгляд справи в апеляційній інстанції і запропонував засвідчити цю підтримку шляхом перерахування грошей до банки.
Якби метою цього договору було вчинення правочинів, він би повністю відповідав визначенню «договору комісії» за ст. 1011 ЦКУ. Проте в нашому випадку учасники намагаються досягнути іншої мети — здійснити результативне апеляційне оскарження та задоволення позову немайнового характеру, наслідком чого має стати реалізація їх (донорів) права на інформацію. За умовою зборів, грошовий внесок засвідчує наявність власного інтересу донора у вирішенні цієї адміністративної справи на користь позивача і намір частково профінансувати його діяльність.
Такі правовідносини відповідають визначенню «договору про спільну діяльність» та ознакам «простого товариства» за ст. 1132 ЦКУ.
Варто пересвідчитися, що відповідні правовідносини та спільна діяльність дійсно мають місце. Для цього треба однозначно розтлумачити зміст цього договору (ст. 637 ЦКУ).
Згідно з статтею 638 ЦКУ, договір вважається укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх його істотних умов. Істотними умовами договору про спільну діяльність є мета (ст.1132 ЦКУ), домовленості щодо вкладів учасників і їх оцінки (ст.1133), користування спільним майном (ч. 3 ст. 1134), ведення спільних справ (ст. 1135), порядок відшкодування витрат і збитків (ст. 1137).
Умови договору, що був укладений, визначені в першу чергу в загальнодоступному повідомленні про збір (ч. 2 ст. 638 ЦКУ) з пропозицією приєднатися (ст. 634 ЦКУ), що було оприлюднено в інтернеті.
Згідно з цією офертою, ініціатор запропонував здійснювати грошові внески для сприяння досягнення чітко визначеної мети — розкриття договорів про закупівлю та оприлюднення звітів про їх виконання шляхом часткового фінансування судових витрат. Офертою передбачено, що ініціатор буде вести спільні справи товариства (зокрема, в суді) і керувати з цією метою спільним майном. Відшкодування витрат і збитків здійснюється з зібраних коштів, тобто відповідальність учасників обмежена сумою їх вкладів. Відповідно, платіж засвідчує підтримку судового позову.
За законодавством, зміст договору можна витлумачити з урахуванням, зокрема, подальшої поведінки сторін (ч. 4 ст. 213 ЦКУ). Спілкування ініціатора з донорами відбувалося публічно, через його сторінку у фейсбуці, тому встановити це нескладно.
Вже через добу після оприлюднення пропозиції ініціатор оприлюднив детальний допис про стан справ, тобто — діяв відповідно до ст. 1136 ЦКУ. «Відтепер цей позов — вже не моя особиста справа і не мій приватний інтерес», — написав він та вказав, що вважає себе розпорядником спільних коштів (ч. 1 ст. 1134 ЦКУ). Також ініціатор повідомив, що буде звітувати щодо використання грошей та радитися стосовно ведення справ (ч. 5 ст. 1135 ЦКУ) і проінформував про наявність групи правників, які «на волонтерських засадах консультують і допомагають», тобто — роблять вклади у спільну діяльність у вигляді професійних знань та навичок (ч. 1 ст. 1133 ЦКУ).
Через вісім днів ініціатор повідомив, що процес складання апеляційної скарги триває, через десять днів — проінформував про закінчення її написання та оприлюднив посилання, за яким будь-хто мав можливість запропонувати свої правки та корегування (і такі пропозиції були отримані).
Ще через три дні ініціатор повідомив про припинення збору, відзвітував про одержані суми та кількість тих, хто долучився, про здійснену оплату судового збору, про намір долучити до справи адвоката, виклав свої міркування щодо необхідності оподаткування отриманих коштів (які наразі, після порад з донорами, вважає хибними). 14 листопада він повідомив про подання скарги до суду і розповів про свої подальші дії. Кожен з таких дописів отримував кілька десятків коментарів з порадами та питаннями учасників збору. Відповідаючи на одне з них, автор прямо вказав, що мета збору коштів — не лише фінансова. «19 — це така некругла сума, яка беззаперечно вказує на те, що саме підтримує відправник грошей своїм переказом», — написав він.
Такі поведінка ініціатора та донорів цілком відповідають суті відносин за договором про спільну діяльність згідно з ч. 2 ст. 1131 ЦКУ.
З такого аналізу та тлумачення змісту договору беззаперечно витікає, що ініціатор та донор дійсно створили просте товариство для здійснення спільної діяльності для захисту права на інформацію та задоволення відповідних потреб учасників. Договір укладений в простій письмовій формі (ч. 1. ст. 1133 ЦКУ) шляхом обміну повідомленнями в телекомунікаційних системах, зокрема банкових. Укладання цього договору не має наслідком створення юридичної особи, також він не підлягає реєстрації в податкових органах.
Тепер, коли правова сутність відносин сторін встановлена, ми можемо визначити не лише істотні умови договору, але й особливості цієї спільної діяльности. Це буде корисно в першу чергу для тих, хто захоче надалі залучати такі механізми для фінансування юридичної активності.
Тут варто чітко визнати, що ініціатор збору, — це один з учасників, який за договором отримує вести справи цього товариства. Пропонуючи таку оферту, він бере на себе обов’язок інформувати донорів про стан справ, в тому числі фінансових.
Кошти, які акумулюються на рахунку, не є його власністю — це спільне майно усіх учасників товариства (ст. 1134 ЦКУ). Позивач не може використати їх на власний розсуд, вони не є його доходом і не підлягають оподаткуванню.
Дуже важливим моментом є те, що ініціатор захищає в суді виключно власні інтереси, які в цьому випадку збігаються з інтересами донорів. Єдина відмінність ініціатора від інших учасників товариства — в тому, що він має процесуальні підстави бути позивачем у справі. Тото — він захищає власні права, а не надає іншим учасникам послуги з правничої допомоги. Це, своєю чергою, означає, що ініціатор не вступає у трудові відносини з донорами і не надає їм послуги, а зібрані кошти не є його заробітком або гонораром.
У разі використання такого механізму вочевидь є сенс сформулювати всі умови, права та обов’язки учасників у вигляді окремого документу — бажано з великим написом «договір» нагорі, щоб повністю зняти всі питання і виключити будь-які хибні тлумачення відповідних правовідносин.
Наостанок — стосовно впливу факту створення простого товариства на розгляд справи в суді.
За практикою американських судів, зазвичай справа може вважатися class action, якщо мова йде про захист інтересів 40 і більше осіб. В нашому випадку наявні підтвердження того, що про свій інтерес до вирішення справи на користь позивача оголосили 352 людини, які підтримали позовні вимоги поза судового засідання і спільно профінансували юридичну діяльність позивача.
Звісно, це не робить цю справу «колективним позовом», проте є доказом існування суспільного інтересу до інформації, що була запитана.
Варто зауважити, що «суспільний інтерес» згадується не лише у Законі «Про доступ до публічної інформації», а також в рішенні ЄСПЛ по справі «Угорський Гельсінський Комітет проти Угорщини», заява 18030/11. Вказаним рішенням було запропоновано критерії того, що порушення права на інформацію є порушенням ст. 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, і наявність такого інтересу є одним з них.
Автор — Дмитро Бузанов, адвокат
СМЕРТЬ РОССИЙСКИМ ОККУПАНТАМ!
