Десь за добрий місяць до 9 травня експерти всіх рівнів, починаючи від голів різноманітних спецслужб й закінчуючи провідними диванними аналітиками всіх українських осель, прогнозували різноманітні жахливі сюжетні повороти в російсько-українській війні.
Знаючи нездорову любов нашого неадекватного сусіда до символізму й підтягування під пропаганду всього, що можна і не можна, ймовірними на «дєнь побєди» розглядалися різні варіанти. Найпритомнішим було припущення про оголошення війни Україні (ви ж не забувайте, зараз у нас не війна, а «спецоперація») із подальшою мобілізацією русні. Серед екзотичних – це ядерний удар по Україні «во славу дєдов» та відкриття другого фронту у Молдові. Останнє припущення дуже активно ширилося Одесою, підозрюю, самим ворогом: мовляв, 9 травня з удару по Бендерах розпочнуться бойові дії в Молдові, могутні «війська ПМР» вийдуть із місць дислокації, й відкриється для українців ще один фронт. Подібні чутки були й у Молдові.
Та от 9 травня минуло, і жоден із прогнозів експертних експертів не справдився. Водночас не можна казати, що «дєнь побєди» минув спокійно. Найбільше 8 і 9-го травня дісталося Одещині: два дні поспіль ворог шліфував наші землі ракетними обстрілами, денацифікуючи бази відпочинку і ТРЦ та тероризуючи мирне населення. Зазначу, що якби не прекрасна українська ППО, цілком ймовірно, що «денацифікація» могла б дістатися й житлових будинків або інших цивільних об’єктів.
Чому ж саме Одещина «вигрібала» більше за всіх? Теорій було декілька. Перша, найпоширеніша серед панічного населення — на Одесу планується наступ. Проте наступ на Одесу планувався ще з перших днів великої війни, але він трохи не вдався: війська рашистів застрягли на кордоні Миколаївської та Херсонської областей, причому надовго. Друга гіпотеза: русня обстрілювала Одещину в якості помсти за свої невдачі на нефартовому для них острові Зміїний. Третє припущення висловив наш головний редактор, яке коротко можна вмістити у тезу «Не твоя – от і бісишся».
А от четверте припущення з’явилося у придністровського опозиціонера Геннадія Чорби, і на ньому я б і хотіла зупинитися більш детально, адже воно чудово лягає у загальну канву інформаційно-психологічної спецоперації росії стосовно Молдови і її громадян. Чорба вважає, що Одещині ракетні обстріли дісталися в якості попередження для нашого сусіда-Молдови, а точніше — для президента держави Майї Санду.
Як я вже писала в попередніх матеріалах, Україна й Одеса зокрема опинилися зараз в епіцентрі складних геополітичних процесів в контексті Молдови й невизнаної «придністровської молдавської республіки». Внутрішні процеси, які зараз відбуваються в ПМР, вказують на неминучу реінтеграцію невизнаної республіки. З одного боку це повний крах економіки, яка трималася на контрабанді з України та російському газі. З іншого боку – це присутність на території умовно російського військового угруповування (умовно, тому що в більшості своїй ОГРВ складається із місцевого населення з російськими паспортами), яке в умовах активних бойових дій на нашій території українська влада у себе в тилу довго терпіти не буда, що викликає острах у місцевого населення та навіть у деяких представників так званої влади.
Словом, повернення Придністров’я в лоно Молдови вже давно визріло та неминуче. І якщо з першим, економічним, аспектом впоратися доволі легко, і процес давно запущений, то з російськими військами все не так просто, як хотілося б. Ще у 1999 році за рішенням Стамбульського саміту ОБСЄ було зобов’язано росію до 2002 року вивести з Придністров’ю всі свої війська та вивезти боєприпаси, що було проігноровано. Надії на те, що вони раптом виведуть свої війська з ПМР зараз, як ви розумієте, немає; військового потенціала Молдови навіть для такого, порівняно невеликого збройного формування недостатньо. Тому залишається лише допомога сусідніх країн, які можуть втрутитися виключно за запрошенням керівництва Молдови.
Придністров’я, з огляду на норми міжнародного права та законодавства самої Молдови, є землями Молдови. Тому захід наших або будь-яких інших військ, як про це мріяв Юрій Бутусов, може вважатися військовою агресією та окупацією земель Молдови. Таким чином Україна в очах міжнародної спільноти могла б перетворитися із держави-жертви на державу-загарбницю, що позбавило б нас підтримки всього світу. Тому допомогти у вирішенні проблеми з присутністю російських військ на території Молдови можна лише після прохання про допомогу. До речі, не так давно радник Офісу президента Олексій Арестович та міністр закордонних справ Дмитро Кулеба висловлювалися стосовно того, що Україна готова надати таку допомогу Молдові у вирішенні проблеми Придністров’я.
Риторика самої Майї Санду стосовно росії останні дні також стала більш рішучою: президентка висловилася про те, що держава готова приєднатися до антиросійських санкцій та не є настільки залежною від російського газу. Те, що Придністров’я «вислизає з рук», розуміють і у кремлі: звідси й активні обіцянки сухопутного коридору для захисту російськомовних в ПМР (що з огляду на нинішню ситуацію на фронті виглядає майже фантастично), і, ймовірно, ракетні обстріли Одещини, що межує з Молдовою, і активне поширення дезінформації серед населення.
Не останнє місце у відносно сміливій позиції Майї Санду відіграють й успіхи України на фронті та факт того, що Одещина сьогодні і найближчі пару місяців точно знаходиться в тилу. Проте на останній крок у напрямку реінтеграції Придністров’я – вирішенні питання з російськими військами на своїй території – президентка ніяк не наважиться. Чому, питання відкрите.
Геннадій Чорба у своїй публікації висловлює декілька припущень, одними з яких є власне бачення подальших кроків у вирішенні ситуації (ймовірно, страх втратити симпатії електорату, серед якого також присутні громадяни з відносно проросійськими поглядами) і боязнь ракетних обстрілів самої Молдови та ймовірного збройного конфлікту. До речі, щодо останнього: українська влада ще півтора місяці тому у своїх заявах гучно заявила про те, що наша ППО буде збивати кожну ракету, яка летітиме в бік Молдови. Отже, в разі чого одеські захисники неба можуть стати й на захист мешканців сусідньої держави.
Загалом складається враження, що у прийнятті рішення на Майю Санду тиснуть зі всіх сторін. З одного боку, західний світ – у президентки останнім часом ледь не щодня зустрічі з представниками міжнародних організацій та лідерами західних держав (до речі, з огляду на риторику та характер зустрічей Вадим Красносельського, «президента ПМР», він для себе вже давно все вирішив, і рішення це явно не на користь кремля). А з іншого боку – явне залякування росією.
Таким чином, зараз ми спостерігаємо у своєму зародку й процеси своєрідного отримання повноцінної незалежності Молдови, якій свобода дається набагато меншою кров’ю, ніж нам і частково завдяки нам. І саме від Майї Санду зараз залежить, чи зможе держава отримати цю незалежність, адже у неї самої з’явився унікальний шанс увійти в історію як президент, який врегулював тридцятирічний конфлікт, показати себе як справжній державник та вирішити проблему, яка тривалий час тиснула на всю Східну Європу.
Автор – Ярослава Вітко
СМЕРТЬ РОССИЙСКИМ ОККУПАНТАМ!
