Народжений у Кременчуці, ветеран кількох воєн, миротворець — він не просто прийняв командування, а створив бойову одиницю з нуля: з хаосу, викликів і віри. Він зібрав людей, згуртував їх — і повів у бій. І зробив це так, що сьогодні 154-та — не просто лінія на карті. Це живий організм, який думає, дихає, б’ється як одне ціле.
Він створював бригаду не для протоколів тарапортів, а для бою. І вона стала саме такою — здатною діяти рішуче й перемагати там, де було найважче. Її завданням було не виглядати, а воювати — і вона це робила.
Його бойова історія — довша за сучасні зведення. Від 2014 року — у вирі війни: командував у АТО, у складі 17 окремого батальйону, був першим заступником командира 57-ї бригади. Та ще до того — служив миру: в місіях ООН, у складі сил стабілізації в Боснії й Косові, працював спостерігачем ОБСЄ.
Має три вищі освіти, дві з яких здобув за кордоном. Але справжнім його університетом стали люди. Бо під час командування він не лише наказував — він передавав, довіряв, навчав. І, як зізнається, сам учився у своїх бійців. Головне — він не приховує, що сам вчився у своїх бійців рішучості, винахідливостіта нестандартному мисленні. Це і допомагало, і це рятувало.
У своїх прощальних словах на Facebook він схиляє голову перед полеглими. Ці рядки не для публіки. Це для пам’яті. Для родин, що чекають, і для тих, хто вже не повернеться. Для побратимів, які зробили неможливе — і залишились в строю. Дякує за витримку, героїзм, вірність Україні.
У війську він — не вперше. І не востаннє. Після 2008 року звільнився, але війна повернула його назад. У 2014 — добровольцем. У 2022 — уже як обов’язок перед народом. У 2023 — очолив новостворену бригаду, яка за рік стала легендою. Його нагороди — не для парадів, а для історії. Орден Богдана Хмельницького, орден Данила Галицького — це відбитки тих рішень, що рятували життя. Це підтвердження того, що війна — це не тільки про зброю. Це про людей, які вміють вести за собою.
Олександр Щербина двічі входив і виходив зі служби, але війна — не відпускає тих, хто нею живе. Він передав естафету командування, але не полишає військо. І продовжує бути тим, хто тримає стрій, щоб передати досвід далі.
Його шлях — це шлях людини, яка вміє не зраджувати ні собі, ні тим, хто поруч.
Щербина не герой міфів. Він — справжній. Той, хто будував не лише бригаду, а середовище, в якому народжується сила. Сила, що вистояла в диму, у тиші після вибухів, у втраті — і продовжить перемагати навіть тоді, коли, здається, вже нічим дихати.
